Є імена, які невід’ємно пов’язані з Ірпінською Біблійною Семінарією. Є особистості, для котрих Семінарія стала головною справою їхнього життя.

Таких імен, таких людей небагато. І перші серед них – це подружжя Бринзи: Олексій Гаврилович і Валентина Григорівна. Олексій Гаврилович, засновник і перший ректор ІБС, відійшов у вічність 16 років тому. Тепер Бог покликав до Себе і його дружину.

БРИНЗА ВАЛЕНТИНА ГРИГОРІВНА відійшла у вічність 27 лютого 2025 року на 92 році життя.

Валентина Григорівна народилася 25 серпня 1933 року в с. Орлянка Запорізької області. У багатодітній родині її батьків було 13 дітей, із яких вижило лише четверо разом із Валентиною Григорівною. Сімʼя пережила і страшні роки Голодомору, і голод 1947 року.
До Господа Валентина Григорівна навернулася в ранній юності і одразу включилася в молодіжне й хорове служіння центральної Запорізької церкви. Валентина Григорівна мала чудове сопрано і грала на гітарі.
За тих часів представники партійних організацій суворо контролювали, щоб молодь не відвідувала молитовні будинки й не мала спілкувань. І все ж юні брати та сестри, маючи велике бажання трудитися для Господа, знаходили будь-який привід, щоб зібратися разом для молитви й розбору Слова Божого.
Так, 1958 року на одному з молодіжних спілкувань Запорізької і Верхньохортицької церков Валентина Григорівна познайомилася з Олексієм Гавриловичем. Вони одружилися 21 вересня 1958 року. Їхній шлюб тривав 50 років (до смерті Олексія Гавриловича). Все життя Валентина Григорівна підтримувала свого чоловіка і турбувалася про його здоров’я, життя та служіння. Їхній шлюб був прикладом справжньої відданості один одному, Господу і Його церкві.

Бог подарував сім’ї Бринзи трьох синів і одну доньку. Усі їхні діти віруючі і благословенні Божі служителі. Валентина Григорівна завжди була серцем своєї сім’ї. Через велике навантаження Олексія Гавриловича в служінні, всі питання виховання і сімейного побуту лежали на її плечах. Але вона ніколи не нарікала. Завжди усміхнена, бадьора, вдячна, гостинна, готова сказати добре слово, потішити, підтримати, помолитися.

Переживала Валентина Григорівна і великі потрясіння, коли чоловіка як пресвітера постійно викликали на адміністративні комісії і штрафували, коли погрожували позбавленням батьківських прав за так зване «неправильне», «не радянське» виховання дітей, коли лікарі ставили страшний діагноз – рак. Але віра в Господа і в Його могутність допомогли цій маленькій жінці вистояти і не зламатися.

1990 року на Всеукраїнському зʼїзді церков ЄХБ було прийнято рішення про створення нашої семінарії і її ректором обрано Олексія Гавриловича.

Валентина Григорівна благословила свого чоловіка. Довірившись Божій волі, вони разом із Олексієм Гавриловичем залишили свою домівку і свою церкву в Запоріжжі і влітку 1991 року переїхали до Ірпеня, де й прожили до кінця свого життя в будинку поряд з першою будівлею семінарії по вул. Нахімова.

На той час перша будівля семінарії була ще в стані добудови. І тут треба особливо сказати про те, як обставини одразу поєднали долю Валентини Григорівни з семінарією. Того літа вона була і «прорабом», і кухарем будівництва. Оскільки по роботі Олексій Гаврилович часто мусив бути в Києві в канцелярії, то Валентині Григорівні, яка завжди була на місці, часто доводилося зустрічати не тільки майстрів, а й машини з будівельними матеріалами й розпоряджатися їх розвантаженням. Вона жодного разу не підвела чоловіка, коли він телефонував і говорив: «Валю, зустрічай машину».
 

Валентина Григорівна не була ні викладачем, ні співпрацівником семінарії. Але вона дійсно є тією особистістю, без якої важко уявити заснування і перші двадцять років життя і служіння ІБС. Вона до найменшого камінчика знала будівлю семінарії, так само вона знала й кожного студента й співробітника, особливо тих, хто вчився й працював у першій будівлі ІБС.

Валентина Григорівна знала студентів не лише на обличчя, а глибоко особисто: про сім’ю, роботу, переживання, радості. Вона часто спілкувалася й молилася з кожним студентом перших наборів, завжди була готова підтримати морально і матеріально. Навіть через багато років після закінчення семінарії студенти продовжували відвідувати Валентину Григорівну, щоб отримати від неї слова підбадьорення. Під час таких зустрічей Валентина Григорівна казала: «Ідемо до Гавриловича». Це означало йти в його кабінет. Там Валентина Григорівна сідала за стіл свого чоловіка, і починалася розмова. Обов’язково читалася Біблія і ще одна чудова «книжонка» (так любив говорити Олексій Гаврилович) – «Потоки в степу». Ця книга для щоденного читання все життя була улюбленою у Валентини Григорівни і вона часто цитувала її напам’ять. Кожне спілкування закінчувалося молитвою і пригощанням.

Валентина Григорівна залишилася в пам’яті багатьох братів і сестер прикладом християнки, посвяченої Богові і служінню, вірній чоловікові і родині. Багато хто зі студентів на все життя запам’ятав її мудрі практичні настанови і поради, її впевнений і спокійний голос.

Ще однією важливою якістю Валентини Григорівни була молитва. Вона мала дуже близькі стосунки з Господом, завжди перебувала в Його Слові, і це сформувало в її характері й поведінці глибоку мудрість, смирення та любов до людей.

Після смерті Олексія Гавриловича Валентина Григорівна вже рідко бувала в семінарії, але всі ці роки продовжувала постійно молитися за неї. У неї постійно був великий молитовний список за нас.

Час від часу Валентина Григорівна приходила на зустрічі зі студентами, особливо зі студентками факультету християнської освіти. І тоді це був добрий приклад біблійної жінки, яка «навчала молодих жінок любити своїх чоловіків, любити дітей, щоб були помірковані, чисті, господарні, добрі, слухняні своїм чоловікам, щоб не зневажалося Боже Слово» (Тит. 2:3-5).

Валентина Григорівна дуже любила й намагалася ніколи не пропускати урочисті випуски студентів. Ці свята були для неї плодом її молитов і великою втіхою.

Не оминули долю Валентини Григорівни і дві великих війни. Нинішня повномасштабна війна застала її в семінарії. Разом зі співробітниками й групою студентів під постійними ворожими обстрілами вона евакуювалася з Ірпеня на Рівненщину. На новому місці Валентина Григорівна одразу ж познайомилася з місцевими жителями і почала свідчити їм про Господа, читати Біблію, вчила їх молитися.

Валентина Григорівна мала справжній дар благовісниці. Олексій Гаврилович завжди дякував їй за допомогу, коли де-небуть в дорозі у них завʼязувалася розмова з попутниками. У таких випадках Валентина Григорівна завжди починала розмову й підводила її до теми про Бога. А тоді вже підключався Олексій Гаврилович і відповідав на складні питання.

Бог дарував нашій дорогій і шановній сестрі в Господі довге, цікаве, насичене подіями життя, про яке ще можна багато згадувати й розповідати. Впевнені, що вона б з радістю підсумувала своє життя словами Псалма: «Частки припали для мене в хороших місцях, і гарна для мене спадщина моя!» (Пс. 16:6).

Ми всі свідки того, що це було життя справжньої християнки, справжньої дружини служителя, дійсно чеснотної біблійної жінки, яка «радісно дивилася у прийдешні дні, свої уста відкривала на мудрість, і милостива наука була на її язиці» (Прип. 31:25-26).

Історія семінарії назавжди залишиться нерозривно пов’язаною з іменами Олексія Гавриловича та Валентини Григорівни Бринзи – першого ректора семінарії і його вірної дружини, глибоко віруючих людей, до кінця життя посвячених на служіння Йому.

Наші найщиріші співчуття синам Валентини Григорівни Якову, Віктору та Веніаміну, дочці Олені, невісткам Світлані, Любові та Руслані, зятю Ігорю, усім онукам та правнукам. Нехай життя і служіння ваших батьків надихають вас у подальшому житті.

«Блаженні ті мертві, які віднині помирають у Господі» (Об. 14:13